шаблоны joomla на templete.ru

Игровые шаблоны DLE
Самая быстрая Диета
Создано 04 Февраль 2015 Автор: Демченко Юрий
Печать

Sahnov rayon90     Понад 150 років минуло з тих пір, коли на цю землю прийшла основна маса наших предків, щоб заснувати поселення. Багато подій випало на їхню долю. Вони пройшли крізь горнило кровопролитних воєн, революцій, голодоморів, репресій та встановлення сільськогосподарського виробництва. Не зважаючи на неймовірні труднощі, селяни будували житло, вирощували хліб, худобу, садки, займались полюванням, рибальством та бджільництвом.

     Ми любимо свою маленьку батьківщину з незвичною назвою Сахновщина. В ній, наче в краплині води, віддзеркалена наша багата історія з працьовитими людьми, серед яких видатні вчені, чудові митці,герої бойових і трудових звершень.

     Сьогодні сахновщани роблять все можливе, щоб бути гідними своїх славних предків, і будують своє життя у незалежній Україні так, щоб прийшов достаток у кожну родину та оселю. Знання минувшини допоможе їм зрозуміти сьогодення і зорієнтуватись на майбутнє.

            Наш край у давнину

Якщо сягнути нашим розумом до епохи неоліту, тобто до V-IV-III тис. до Р.Х., то треба відзначити, що на Харківщині виявлено понад 70 місць проживання людей неоліту. Вони жили племенами по берегах річок Оріль, Орілька, Багата і займалися переважно мисливством та рибальством. Ці люди (розкопки біля с. Великі Бучки) залишили пам’ятки так званої дніпро-донецької археологічної культури.

            У нашому районі взято під охорону держави понад 360 пам’ятників ІІІ-І тис. до н.е. Це переважно кургани висотою від 2 до 0,3 метра, їх особливо багато в селах, що розкинулись біля річок. Так лише впродовж Орілі курганів збереглось в Олійниках – 16, Мар’ївці – 10, Лигівці – 15, Надеждине – 15, Красній Гірці – 17, Аполонівці – 18, Піскуватому – 17, Дубових Грядах – 16, Великих Бучках – 17, Багатій Чернещині – 19 і т.д. Їх також чимало біля річок Орілька та Багата.

            Жителі неоліту були високі на зріст, мали міцну статуру та широке обличчя. Житло у них було наземне і будувалося з дерева, очерету і глини. На деяких площах поселення вдалося простежити невеликі заглиблення в ґрунті прямокутної форми, на місці яких зводився каркас будівлі.

            Згодом у людей неоліту з’явився глиняний посуд (кераміка). Його ліпили стрічковим способом. Довгі стрічки накладались одна на одну. Так, до речі, у деяких школах району діти молодших класів і досі виготовляють вироби з пластиліну. Чим не спадковість поколінь? Таким чином виростала посудина. Процес виготовленя завершувався опалюванням на вогнищі.

            Слід додати, що у пізньому неоліті люди навчились мистецтву прядіння та ткацтва. Це, безумовно, цікавий факт. Адже, ще у 50-60 роках минулого століття наші предки теж залюбки пряли і ткали. Мовчазні свідки цього дива, нехитрі інструменти, знаходяться в районному краєзнавчому музеї. Сировиною для виробів були кропива, коноплі, а згодом льон і вовна.

            Це був гігантський крок уперед, бо прядіння та ткацтво давало можливість виготовляти домашні речі, рибальські сіті, ятери і т.п. У цей період з’явилось іще одне чудо – плоти та човни. Ці винаходи важко переоцінити.

            Деякі дослідники вважають, що саме завдяки новим транспортним засобам по річках Оріль та Орілька відбулися походи племен неоліту з наших територій до Донецького басейну за кремнієм. Для чого потрібний був це мінерал? Його значення важко переоцінити. Під час розкопок курганів кремній зустрічався повсюди у вигляді сокир, скребків та ножів. Ось вам і мінерал, який сьогодні деякі сахновщани використовують для очищення питної води. В могилах також зустрічаються жіночі прикраси, виготовлені із зубів оленя та риби.

            Після неоліту на півдні Харківщини формується нова культура – ямково-гребінцевої кераміки (IV-IIIтис. до Р.Х.). частина дослідників вважають, що її носіями були угро-фінські племена. Місця стоянок, а вони переважно співпадають з поселеннями попередніх племен, свідчать, що нові прибульці широко використовували мікроліти (дрібні кам’яні знаряддя геометричної форми), гарпуни, рибальські гачки, вістря стріл, зроблені з кісток тварин і риб. Отже, головним заняттям нових племен було полювання і рибальство.

            Після кремнію настав бронзовий вік. Він переважно охоплює ІІ тис. до н.е. Набирає широкого розвитку робота з металом, поширюється скотарство і конярство. Головною галуззю господарювання стає орне землеробство. Землю обробляли дерев’яним ралом, за тягло використовувалися воли.

            Вирощений врожай збирали кремнієвими та бронзовими серпами. Нелегка це була праця для жінок. На той час тут проживали племена катакомбної культури. На зміну їм прийшла зрубна культура в особі кіммерійців. У них розвивається обмін товарів між общинами, відбувається певний розподіл праці, виникає приватна власність, а з нею експлуатація людини людиною.

            До початку VII тис. до н.е. наша територія входила до складу Великої Скіфії. Скіфи жили біля Араксу (р. Волги), потім розширили свої володіння до Дону, а в 600-650 рр. до н.е. витіснили кіммерійців у Середню Азію і створили велику державу Скіфію – VII-II тис. до н.е. Підкорені народі платили данину завойовникам.

            Життя та звичаї скіфів яскраво описав грецький вчений Геродот: «У них немає хат, а живуть вони в кибитках, що закриті повстю і зроблені подібно до будинків: одні з двома, інші з трьома відділеннями, вони непроникні ні для води, ні для снігу, ні для вітрів. В них вони запрягають по дві і три пари безрогих волів. В таких кибитках перебувають жінки, а чоловіки їздять на конях верхи, за ними йдуть їхні отари овець, стада корів, табуни коней. Їдять вони варене м’ясо, п’ють кобиляче молоко і їдять іпаку (сир із кобилячого молока).

            Жінки їздять верхи, стріляють з луків і кидають дротики, сидячи на конях, і б’ються з ворогами, поки вони дівчата, а заміж вони не йдуть, поки не заб’ють трьох ворогів, і поселяються жити з чоловіком не раніше, як принесуть звичайні жертви. Та, що вийде заміж, перестає їздити верхи…»

            Скіфи-землероби жили вздовж річок Оріль, Орілька, Багата. Вони сіяли пшеницю, сочевицю, просо, садили часник, цибулю.

            Скіфи постійно воювали з сусідніми племенами. Це підривало могутність Скіфії. У ІІІ тис. до н.е. з-за Дону на степові простори ввірвались племена сарматів. Вони витіснили скіфів до Криму, а степи перетворили у нову державу – Сарматію.

            У великому переселенні народів разом з сарматами брали активну участь племена роксоланів. Через деякий час зі сходу з’явилась нова грізна сила – гуни. Вони спустошили сарматський край і осіли на берегах річок. (О.Я. Єфименко «Історія українського народу», Київ, 1990 р., ст.. 9 - 26)

            Приблизно у 914 – 915 роках на наші безкраї степові простори нахлинули нові завойовники – печеніги. Вони постійно нападали на недавно утворену державу – Київську Русь, забирали невільників і продавали їх у кримських портах, старих і малих, як правило, вбивали.

            Особливо варварського винищення зазнавали південні поселення Київської Русі. Значна частина людей мігрувала на північ у лісову місцевість, де було спокійніше життя. Ті, що залишились із кочівниками, або стали їх союзниками.

            Що собою представляли печеніги? Це були тюркські кочові племена. Візантія постійно підбурювала їх проти угрів, дунайських болгар та Київької Русі. Правда, київські князі теж неодноразово використовували цих варварів у міжусобній боротьбі. Незважаючи на таку «дружбу», печеніги не забували русичів. Спустошливі напади відбулися у 915, 920, 968, 972 рр.

            В останній битві печеніги розгромили руське військо, а біля дніпровських порогів загинув князь Святослав. Востаннє печеніги напали на Київську Русь у 1036 році, але їх повністю знищили руські вої на чолі з Ярославом Мудрим.

            Після цієї битви печеніги не згадуються в давньоруських літописах. Така мовчанка цілком логічна. З північно-західного Казахстану у наші степи ввірвались інші варварські племена – кипчаки або кумани. На Русі їх називали половцями (від слова поле). Ці кочівники прогнали печенігів. Правда, частина останніх приєдналася до чорних клобуків (кара-калпаків), які були на службі у руських князів. Інша частина печенігів перекочувала на Балканський півострів, де асимілювалась з місцевим населенням. Ще незначна частина осіла на українських землях, визнавши владу Київської Русі.

            Половецька територія простягалась від гір Тянь-Шаню до Дунаю і називалась Дешт-і-Кипчак. По неозорих степах кочували переважно племена тюркського походження. Їх основним заняттям було кочове скотарство, грабунок та поневолення інших народів. Тому половці представляли серйозну загрозу для Київської Русі.

            Майже щороку агресивні степовики спустошували Київську, Чернігівську і Переяславську землі. Тільки об’єднаними зусиллями київським князям доводилось братись за зброю і здійснювати успішні походи на Половеччину.

            Переяславський князь Володимир Мономах (1053 – 1125 рр.) закликав руських князів припинити чвари, міжусобні війни і спільно виступити проти половців: «Пошто губим Русскую землю, сами на ся котору сварки деюще» («Повесть временных лет»). Володимир Мономах здійснив 83 походи проти половців.

            Для нападу на агресивних степовиків руські князі переважно користувались Муравським та Залозним шляхами. Перший проходив між верхів’ями річок Сіверського Дінця, Осколу, Ворскли й Псла, а далі на південь до броду через річку Оріль, що біля с. Дубові Гряди. Другий – через притоки Дніпра Сулу, Псел, Ворсклу, далі по річці Оріль. Тут знову доводилось переправлятися через вищезгаданий брід. За Оріллю розпочинались головні стійбища половців.

            Давньоруські літописи свідчать, що у 1183 році біля річки Орілі відбулася запекла битва з половцями руських воїнів на чолі з Рюриком і Давидом Ростиславовичами. Бій закінчився перемогою русичів.

            Влітку наступного року теж біля Орілі недалеко від броду розгорнувся запеклий бій між кочівниками і руськими воями на чолі з князями Володимиром Глібовичем, Мстиславом Володимировичем, Глібом Святославовичем та князем Рюриком.

            Першого дня половецькі атаки були відбиті. Та військо кочівників було набагато чисельнішим, особливо кіннота. Тому, порадившись, князі вдалися до хитрощів. Наступного дня напередодні ворожої атаки було вирито мечами в степу кілька тисяч ямок глибиною в лікоть.

            І ось почалася атака. З гиком і свистом темна лава кіннотників понеслась на руський стан. Глухо двигтіла і стогнала земля. Важка чорна хмара куряви піднеслась в небо. Ще якась мить – і страшний крик болю і жаху пролунав над степом. Пердні вершники падали і потрапляли під копита коней. Задні з величезною силою напирали і напирали… в гігантській купі борсались коні і люди…

            У той час підоспіли зі своїми полками великий князь Святослав і князь Рюрик. Перемога була переконливою. В полон потрапило сім тисяч половців і сімнадцять ханів. З часів Володимира Мономаха, тобто протягом останніх шістдесяти років, такої великої перемоги руські князі не одержували.

            Про запеклі битви з половцями переконливо свідчать назви сіл уздовж річок Оріль та Орілька на території нашого району: Красна гірка, Червоний степ, Червона долина, Красноярівка. Деякі з них зникли з карти району, деякі доживають свій вік. Червоний колір у назвах не тому, що тут колись цвіли маки чи був високий вміст заліза в ґрунті. Через вісім століть людська пам'ять донесла нам інформацію про ці історичні події. Назви сіл Великі Бучки і Малі Бучки ніби ще раз підкреслюють, як захищали рідну землю наші далекі предки. До речі, біля с. Дар-Надежда є Хресна балка, яка тягнеться на кілька кілометрів. Ймовірно, ця назва теж не з’явилась сама по собі. У кривавому герці тут схрещувались мечі, списи, сокири руських воїв зі степовиками.

            Нам усім відомий пам’ятник давньоруської художньої літератури ХІ-ХІІ ст.. «Слово про Ігорів похід». В основу цієї поеми лягли події, пов’язані з невдалим походом навесні 1185 року Новгород-Сіверського князя Ігоря Святославовича, його брата Всеволода та племінника Святослава Олеговича проти половців. У першій сутичці русичі отримують перемогу, друга, незважаючи на героїзм дружини, князів, закінчується поразкою на річці Каяла. Понад два століття вчені, краєзнавці шукають цю загадкову річку, але безрезультатно.

            Серед багатьох гіпотез, правдоподібною здається гіпотеза професора В.Г. Федорова, який стверджує, що битва відбулася у міжріччі Орілі та Орільки, тобто недалеко від с. Дубові Гряди. Але і тут виникає багато суперечливих питань. По-перше, чому в межиріччі, коли трохи далі був брід? Князь Ігор, як відомо, у великій перемозі своїх родичів над половцями !!83 року не приймав участь. Наступного року, коли князі знову скликали в похід, теж відмовився. В той час люди по всій Київській Русі славили князів за хоробрість і переконливі перемоги. Ігоря це заділо за живе. Адже він теж був хоробрим і талановитим полководцем. І задумав ображений князь самостійно вирушити в похід.

            Підготовка до походу приховувалась. Князь Ігор навіть змінив звичний проторований попередниками маршрут походів на половців, бо це зачіпало його самолюбство. Іти через отой орільський брід, де постійно чатують половецькі хани? Не дочекаються! Він вирішив влаштувати їм сюрприз і з’явитись не спереду, а позаду.

            Багато науковців та краєзнавців відзначають, що це була авантюра самовпевненого князя. Адже іти на половців з мало чисельним військом у 5 – 7 тисяч воїн була надто ризикована справа. У попередніх походах київські князі виставляли майже 30-тисячну рать. Отже, з самого початку Ігор розраховував не на силу, а на хитрість та раптовість удару.

            За гіпотезою професора В.Г. Федорова Ігор потаємно іде по Ізюмській сакмі (шляху), що тягнеться з півночі на південь майже паралельно Сіверському Дінцю до Ізюма. Тут біля Кам’янки 9 травня дружина стає табором і відпочиває. Дочекавшись ночі, вона переправляється через Донець і повертає на захід. Всю ніч і півдня 10 травня русичі гнали коней назустріч з половцями, проскакавши біля 100 кілометрів. Розгорнувшись в атаку, вони нанесли нищівний удар по кочівниках. Ця битва відбулася, як свідчать історичні джерела, на річці Сюурлій.

            Князь Ігор отримав переконливу перемогу. В полоні опинились багато половців, кибитки з добром, табуни коней, отари овець тощо. Тепер потрібно було якнайшвидше відходити від побоїща. Але швидкість з таким вантажем була надто повільною. Переобтяжені полоном, вимучені битвою, дружина в степу заночувала. Коли всі прокинулись, то побачили, що оточені ворогом.

            Воїни не здались на милість ворогові. Вони відчайдушно бились з ним цілий день 11 травня і цілу ніч, а 12 травня в неділю руське військо біля річки Каяли було знищене, врятувалось лише 215 чоловік. Князь Ігор з частиною війська потрапив у полон.

            Сьогодні багато іде суперечок навколо значення слів «суорлій» та «каяла». Відомий тюрколог професор А.А. Баскаков переконаний, що походження цих назв характеризує річки за тією чи іншою ознакою. Так слово «суорлій» з тюркської мови означає «вода звивиста», а слово «каяла» з тієї ж мови означає «багата комишем, тростиною». До речі, наша р. Сугар того ж походження, що і «Суорлій»: «Су» - вода, «гар» - риба, тобто «рибна ріка».

            Насамкінець, хочеться сказати, що вище наведені факти достатньо аргументовані. Вони доводять, що саме на території нашого району відбувалися події надзвичайної ваги. Чому науковці не звернули на них увагу – невідомо. Зрештою, таке часто буває в історії. На думку приходить відоме оповідання Конан Дойля. Коли детективи буквально перевернули все в квартирі у пошуках важливого листа, то він висів над вхідними дверима у всіх на виду у засмальцьованому конверті. Нікому і в голову не прийшло, що там зберігався лист. Ось так часто буває в житті. Вважаю, що час все розставить на свої місця.

Роман Янишевський  

  

шаблоны joomla 2.5 здесь